Коли ми говоримо про життя країни під час війни, ми дивимось на долю її мирних жителів. Потреби, з якими вони стикаються, та підтримку та солідарність, які вони можуть виявити в надзвичайних ситуаціях. 24 лютого 2022 року, після вторгнення Росії в Україну, життя мільйонів мирних жителів України раптово змінилося. Більше ніж через рік 17,6 мільйона мирних жителів потребують гуманітарної допомоги, 5,1 мільйона були змушені покинути свої домівки, щоб знайти безпечніше місце в Україні, понад 6,2 мільйона є біженцями за кордоном.
В Україні жінки становлять більше половини внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і 90% біженців за кордоном. Їхній доступ до засобів існування, охорони здоров’я, психічного здоров’я та підтримки захисту був серйозно порушений, що збільшувало їхню вразливість. Багато хто залишився, багатьом довелося поїхати, багато вирішили взяти участь у гуманітарній сфері, щоб підтримати інших в Україні чи деінде. Можна сказати, що війна має обличчя жінок: тих, хто потребує підтримки, і тих, хто підтримує.
Ми йдемо шляхами тих, хто потребує нашої допомоги, у колективних притулках, у містах, у сільській місцевості, а також шляхами тих, хто вирішив взяти на себе зобов’язання підтримувати інших. Тому ми назвали свою інтервенцію в Україні Dorijka, що українською мовою означає “стежки”. На цій виставці ви побачите подорожі цих жінок у Чернівецькій, Дніпропетровській, Івано-Франківській, Львівській та Харківській областях. Кожна історія, яку ви тут почуєте, є частиною їхньої реальності.
Цей візуальний продукт став можливим завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст є відповідальністю консорціуму “Доріжка” і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду Сполучених Штатів.
Дані: OCHA, 27/09/23, UNHCR, 26/09/23, UN Women, 04/05/23
Фотографи: Катя Москалюк, Міріам Рено
Наталія, Гракове
© Міріам Рено для Action contre la Faim
Я родом із села Гракове, що в Харківській області. Ми з чоловіком працювали вчителями в сільській школі.
26 лютого 2022 року в наше село увійшли російські війська, а 27 лютого ми виїхали. Ми взяли сумку; я взяла дві сукні, а чоловік – повсякденний одяг, щоб працювати на подвір’ї. Ми перейшли полями до сусіднього села. Там було бомбардування, і я боялася, що там можуть бути міни. 12 квітня нам вдалося евакуюватися з села до Харкова. Ми пробули там два тижні, але я дуже боялася всіх цих вибухів. Моя донька, яка з двома дітьми переїхала з Києва до Городенки в Івано-Франківській області, сказала мені: “Мамо, їдь звідти”, і ми приїхали до неї 28 квітня. Я тут вже більше року. Ми живемо разом у квартирі моєї доньки.
2 квітня 2022 року нам зателефонувала сусідка і сказала, що у нашому будинку палає дах. Будинок, літня кухня, сараї, – все перетворилося на попіл. Тут ми отримуємо гуманітарну допомогу, отримуємо державну допомогу, але ми втратили все, тепер у нас немає ні господарства, ні городу, ні сім’ї… Ми ще й кіз розводили… Тут ми ходимо в походи, гуляємо, але радості в душі немає.
Ольга, Дніпро
© Катя Москалюк для Humanity & Inclusion
Для мене війна почалася набагато раніше, ніж у лютому 2022 року. Я працюю у сфері гуманітарної допомоги з 2015 року. Проїхала усю тогочасну лінію розмежування, жила у багатьох містах: Маріуполі, Сєвєродонецьку, Кураховому, Покровську, Мар’їнці та інших. На жаль, від Мар’їнки вже нічого не залишилося – жодної вцілілої будівлі…
Розуміла, що буде повномасштабна війна, і для мене був дуже складним період очікування та нагнітання ситуації. 24 лютого була вдома у Дніпрі. Тут живуть мої батьки, друзі, відповідно навіть не було думки кудись виїжджати. Я з 2014 року у волонтерському русі Дніпра, тож одразу включилась у допомогу. Потім мені запропонували роботу в міжнародній організації. Я багато років працюю у гуманітарній допомозі, у мене немає жодних ілюзій щодо війни, я чудово розуміла, яка робота на мене чекає.
Світлана, Вишневе
© Катя Москалюк для “Міжнародної солідарності”
Народилась я у селі Вишневе, вийшла заміж і переїхала сюди в Балаклію, що в Харківській області. Тут і живемо з чоловіком, маємо двох синів. Один син працює тут електриком. Жили ми одним днем, коли місто було під тимчасовим контролем Російської Федерації, нічого не планували, чекали.
За освітою я – дизайнер-флорист. Дуже люблю квіти, перед вікнами в мене ростуть кущі з трояндами, вдома маю багато квітів.
Оксана, Ізюм
© Міріам Рено для Action contre la Faim
Мені 49 років. Я прожила в Ізюмі все своє життя. Наше маленьке містечко, що в Харківській області, почали бомбити 25 лютого 2022 року. Мости були обстріляні, так що ми на лівому березі річки були відрізані від правого берега. У нас не було ні газу, ні електрики.
Коли російська армія увійшла до мого будинку, 6 березня я переїхала до подруги. Ми жили в сусідському підвалі, в лазні. Виходили тільки за водою з колодязя. Опалювали баню і пекли вночі хліб на дровах, тому що треба було годувати дітей.
Ми виїхали з міста в квітні з двома дітьми, двома котами і двома собаками. Нам потрібно було проїхати через блокпости на трасі до Харкова, але нас не пропускали, бо йшли бої, тому ми з’їхали з траси в село Гнилиця, потім до Куп’янська, з Куп’янська до Лиману, з Лиману до Дніпра, потім до Кропивницького і, нарешті, до Івано-Франківська.
12 квітня я приїхала до бабусі з дідусем в Івано-Франківську область. З собою я взяла своє вишивальне приладдя, яке було моїм хобі з дитинства.
Олеся, Санкт – Петербург, Перемишль
© Катя Москалюк для “Прем’єр Уржанс Інтернасьональ”
Я родом із Первомайська Миколаївської області. 2014 рік був для мене страшним випробуванням: батько помер на роботі від перенапруження, а через тиждень від онкологічного захворювання померла моя бабуся. На тлі складної ситуації в країні відбувалась моя особиста трагедія. Тоді мені було 16 років, і я вже знала, що таке війна.
24 лютого 2022 року я була в Санкт-Петербурзі, адже у 2018 році вийшла заміж і переїхала в Росію. Я там жила більше чотирьох років, але вчилась в університеті у Києві і приїжджала на іспити, побачити рідних та друзів. Коли почалось повномасштабне вторгнення, переконувала чоловіка виїхати з Росії. Але ми розлучились. Після 9 травня минулого року, коли стався потужний обстріл, від вибухів і я вирішила виїжджати. 26 травня я поїхала в Польщу, у місто Перемишль, приєдналась до волонтерських організацій, щоб допомагати цивільним громадянам з України.
Прожила у Польщі більше року, а потім знайшла роботу у іншій організації та приїхала в Харків.
Ірина, Полтава
© Міріам Рено для “Міжнародної солідарності”
Я народилась і виросла у Полтаві. 24 лютого 2022 року десь о 6 ранку мені подзвонив батько і сказав: “Збирай речі, почалася війна”. Тоді я ще не мала справжнього уявлення про те, що таке війна. Лише згодом зрозуміла, що для мене це – про страх та біль, коли страждають не тільки люди, але й усе, що нас оточує.
Я знала, що можу не повернутися додому протягом якогось часу, тому взяла з собою теплі речі, в невелику валізу поклала кілька комплектів одягу, сукню, взяла щось перекусити, документи, а також кілька старих сімейних фотографій. Вони були зроблені на плівковий фотоапарат, їх вже не має змоги відтворити, а втратити можна лише раз. Я поїхала до сестри, яка також мешкала у Полтаві, та прожила там до початку березня.
Згодом ми почали думати, що, можливо, доведеться виїхати, бо російські війська з кожним днем підходили все ближче зі сторони Сумської області, і Харківська область також була під обстрілом. На той момент іншого плану не було. Друзі у Чернівцях підказали місце, де можна зупинитися. Подорож, яка зазвичай займає 12 годин, тривала три доби. Їхали без остраху та з надією на безпечне місце, і розуміли, що це необхідно.
Наприкінці березня я виїхала до своїх друзів у Польщу, де співпрацювала із місцевими волонтерськими та гуманітарними організаціями. Проте вже за кілька місяців повернулась. Я найбільше хотіла допомогти своїй державі і найбільш корисною я була вдома. Таку можливість я отримала із однією з міжнародних гуманітарних організацій. Тепер мій дім – це Львів.
Тетяна, Маріуполь
© Катя Москалюк для Action contre la Faim
З Маріуполя ми виїхали 15 березня минулого року. Приїхали у Запоріжжя – там жила моя старша донька з чоловіком. Проте невдовзі сусідній будинок обстріляли, і ми знову згадали усе пережите в Маріуполі. Молодша донька, якій на той момент було 16 років, серед ночі прокинулась і стала запитувати, куди ж нам бігти. Після цього ми переїхали у Дніпро.
Наш район в Маріуполі, де ми жили, розташований між двома воєнними об’єктами, біля моря. Це самий обстріляний район в Маріуполі. Ми жили в підвалі – нас було сім сімей. Було дуже холодно, незважаючи на те, що ми принесли усі ковдри. У мене враження, що я ніколи не зігріюсь. Допомагали одне одному – усі здружилися, обмінювалися продуктами. Разом готували на вогнищі, жарили оладки навіть під бомбардуваннями.
У мене була ікона, яку зараз ношу як талісман, сиділа в підвалі і молилась. Просила, якщо завалить, то нехай краще мене, бо чоловік вміє водити машину і зможе вивести доньку… Зараз працюю в громадській організації, а донька поступила в медичний університет в Запоріжжі, буде логопедом.
Валентина, Подоли
© Катя Москалюк для “Прем’єр Уржанс Інтернасьональ”
Жила у селі Подоли – це Куп’янський район Харківської області. Село було у нас таке гарне, квітуче, зелене. Бачили, як російські війська заходили в Куп’янськ. Потім почали пропадати люди – особисто знаю такі випадки. Страшно було, коли солдати ходили по вулицям. Від стресу почала писати вірші.
Моя внучка живе за кордоном, побачила у новинах, що бомбили наше село, зв’язалась із Червоним Хрестом і 19 грудня 2022 року волонтери вивезли мене в Харків. Тепер живу тут, у колективному центрі. Поруч є аптека, лікарня, магазини, але дуже хочеться додому. Я садила там полуницю, на городі цвіли тюльпани, а дерево аличі стояло все у квітах наче наречена. Думаємо, що буде все добре – треба трішки почекати і ми повернемось додому.
Марія, Нове
© Катя Москалюк для “Тріангль Женерасьон Юманітер”
Я з селища Нове Донецької області. Пережила шість місяців російської окупації. Пам’ятаю 14 квітня 2022 року, тоді були дуже сильні обстріли. Я була в домі, вирішила побігти у підвал. Не добігла, мене вдарило вибуховою хвилею об двері підвалу. Я пролежала без свідомості. Коли прийшла до тями, побачила, що дім та підвал повністю зруйновані, а я залишилась живою. Поранило мені голову і руки. Потім жила у підвалі в домі сина, забігала в дім приготувати поїсти. Було дуже страшно. На моїй вулиці залишилась одна. Усе тіло просто трусило від страху.
Восени, коли українська армія повернула село, за мною приїхав син і привіз в Дніпро. Живемо з ним разом у гуртожитку вже сім місяців. Дуже хочу повернутися додому.
Світлана, Одеса
© Міріам Рено для Humanity & Inclusion
Я народилася в Одеській області і прожила там сімнадцять років. 24 лютого 2022 року о 5 ранку мені зателефонував друг, який розповів про вибухи в Києві і запитав, чи нападали на Одесу. Перші дві години я не розуміла, що відбувається, бо не чула перших вибухів. Протягом чотирьох днів з початку війни я перебувала у сильному стресі, а потім вирішила залишитися в Одесі, тому що у мене там були друзі і зв’язки, і я хотіла допомагати людям. Я приєдналася до волонтерської організації моїх друзів і почала готувати їжу для внутрішньо переміщених осіб в Одесі.
Наступного тижня мій батько сказав мені, що залишатися у великому місті небезпечно, і переконав мене залишитися з ним в Одеській області. Я провела там три місяці разом з усіма членами родини. У травні мене попросили стати волонтером у таборі в Чернівцях для дітей і сімей, які переїхали з Миколаєва. Спочатку я думала, що пробуду там лише місяць, а потім повернуся до Одеси. Але потім мені запропонували роботу в гуманітарній організації, і рік потому я все ще тут.
Я вважаю, що допомога тим, хто її найбільше потребує, наповнює мене і робить щасливою. Це те, що завжди було в мені.
Ірина, Харків
© Міріам Рено для Humanity & Inclusion
Я родом із Салтівського району, що на північному сході Харкова. Я жила там з матір’ю, якій було 76 років, у 12-поверховому будинку. Я працювала заступником начальника відділу кадрів на підприємстві. Салтівка була першим районом, який бомбардували 24 лютого. Перші вибухи ми почули о 4.50 ранку. Менш ніж через годину за нами приїхали на машині моя дочка та її хлопець. Ми взяли лише документи, кота та собаку. Ми думали, що це триватиме лише три дні, і ми скоро повернемося додому. Спочатку ми поїхали до Полтави. У нас не було плану, ми просто відчували, що нам потрібно безпечне місце, тому намагалися орієнтуватися на ходу.
4 березня ми приїхали до Чернівців. Того ж дня ракета влучила прямо в нашу квартиру. Вибило вікна, двері та цілу стіну. У Чернівцях ми спочатку шість тижнів жили в гуртожитку, потім знайшли квартиру, яку зняли. Через війну мій бізнес закрився. Отже, я втратила роботу. У Чернівцях довелося починати все з нуля. Спочатку було важко, бо нічого не мали. Згодом ми адаптувалися. Коли я знайшла роботу, стало набагато легше.
Я все життя прожила в Харкові, і я хотіла б повернутися, тому що це мій дім.
Ганна, Лисичанськ
© Катя Москалюк для Humanity & Inclusion
Я приїхала з міста Лисичанськ Луганської області. До дня повномасштабного російського вторгнення ми готувались: чоловік зібрав речі і вмовив мене скласти свої та дитини. У нас син Ярослав, йому 10 років.
24 лютого ми приїхали у Дніпро, і мій чоловік мав терміново поїхати. Крім того, брат чоловіка загинув у Маріуполі.
Бути жінкою під час війни – це складно. Натомість війна – це час викликів та розвитку. Навіть ніколи не мріяла, що 24 лютого 2023 року отримаю орден Княгині Ольги за волонтерство та професійну діяльність. Сподіваюсь, що скоро зможемо працювати та допомагати цивільним громадянам на Луганщині.
Ольга, Балаклія
© Катя Москалюк для “Міжнародної солідарності”
Прожили ми тут, у Балаклії, пів року в окупації. Ніде не виїжджали, було страшно. Було тяжко з продуктами, у нас немає ні магазину, ні аптеки. Пропав один хлопець, сусід, уже більше року не знаємо, що з ним. Українські військові повернулися до нашого села у вересні 2022 року.
До війни я працювала у садочку для дітей з особливими освітніми потребами. Зараз роботи в мене немає, тож я допомагаю доставляти гуманітарну допомогу до нашого села та ремонтувати будинки.
Людмила, Сіверськ
© Міріам Рено для “Тріангль Женерасьон Юманітер”
Мені 77 років. Я жила у місті Сіверськ Донецької області протягом 55 років. Я знаю, що таке бомбардування, з 2014 року, коли були обстріляні сусідні міста, зокрема, Лисичанськ і Попасна. Коли почалася війна, я разом із 25 людьми 27 днів жила у підвалі сусіднього будинку. Було важко там довго перебувати, бо ноги набрякали.
Під час одного з бомбардувань ракета впала між плитами будинку, в підвалі якого я ховалася. Весь будинок здригнувся. Дорога з Сіверська на Бахмут була закрита, але донька домовилася, щоб я виїхала. Взяла із собою кілька речей, документи, телефон, трохи їжі. 24 травня ми їхали на великій швидкості до Дніпра, а потім далі до Львова.
Дуже хотілося б повернутися до Сіверська, але вже немає сенсу. Мій будинок, який я нещодавно відремонтувала з власної пенсії, зруйновано. Вікна вибиті, даху немає, і я не знаю, чи його колись відремонтують. Я дуже хотіла би колись знову мати своє власне помешкання.
Олена, Краматорськ
© Міріам Рено для “Прем’єр Уржанс Інтернасьональ”
Я одна з тих, для кого військовий конфлікт розпочався у 2014 році. Перші вибухи, перші бомби, перші смерті я пережила в травні 2014 року в Краматорську. У лютому 2022 року почалася повномасштабна війна, тому рішення виїхати було прийнято досить швидко. Я абсолютно не могла ховатися, відсиджуватися в підвалах, треба було допомагати тим, хто потребував допомоги більше за мене. Допомагати людям і підтримувати їх – один з головних ресурсів і мотивацій у моєму житті.
Дорога з Краматорська до Львова зайняла два дні. Я провела безсонні ночі, які ніколи не забуду, я боялася за своїх близьких, які лишилися вдома. Я не мала жодного уявлення про те, що буде далі.
Моє рішення залишитися в своїй країні і працювати для інших було фундаментальним. Маючи більш ніж семирічний досвід роботи з внутрішньо переміщеними особами, я усвідомлювала важливість своєї роботи в Україні.
Зараз Краматорськ – це прифронтове місто, розташоване за 35 км від Бахмута. Це дуже небезпечне місце, з постійними тривогами, вибухами та руйнуваннями. Люди втомилися і втрачають надію. Я поки що не маю наміру повертатися додому, бо бачу себе у Львові, і хочу надалі тут працювати.
Я думаю, що українські жінки, які живуть в умовах війни, ще довго будуть відкривати для себе свою силу та нову ідентичність.
Валерія, Київ
© Міріам Рено для Action contre la Faim
Мені 22 роки, я родом з Києва. До війни я вчилася на магістратурі та працювала на український бренд одягу. Коли все почалося, я була на лівому березі міста. Мені довелося дуже швидко збиратися, я одразу взяла свої документи і техніку, не взяла нічого з одягу через паніку, і швидко поїхала до своєї сім’ї на правий берег. Разом ми нашвидкоруч запаслися найнеобхіднішим: крупами, цукром, сіллю, ковбасою та сиром, водою. Спочатку ми навіть не уявляли, як довго це триватиме, у нас було враження, що через два-три тижні все припиниться. Ми безперервно читали новини і бігали в укриття щоразу, як чули якийсь незрозумілий шум.
Ми вирішили їхати до Чернівців, бо це здавалося надійним варіантом, і у нас там була сім’я, тож було, де зупинитися. Ми думали про виїзд за кордон, але тільки в тому випадку, якщо ситуація в Чернівцях погіршиться.
Зараз я найбільше сумую за своєю сім’єю, бо ми роз’єднані. Сумую за рідним домом, за вулицею, на якій народилася, і хочу повернутися до нормального життя у великому місті. Сьогодні важко уявити майбутнє, тому що ми всі побачили, що все може змінитися в будь-який момент, що немає нічого певного. Я сподіваюся, що ця ситуація закінчиться якнайшвидше, і ми матимемо можливість будувати плани, як і раніше.
Ольга, Вуглегірськ
© Катя Москалюк для Humanity & Inclusion
Я приїхала з міста Бахмут, а зараз живу у Дніпрі. Бахмут став моїм другим домом, а сама я родом з Донецької області, місто Вуглегірськ, що в Донецькій області. У 2014 році я була студенткою, здобувала освіту у Бахмуті, і через війну не змогла поїхати додому. У Вуглегірську залишились мої батьки та літній дідусь. Коли почалась повномасштабна війна, я просто розривалась між двох вогнів. Незалежно від того, куди стрілятимуть, усе одно буде боляче.
У Бахмуті я була під обстрілами протягом весни, сильно налякалась і виїхала з міста у квітні 2022 року. Поїхала до двоюрідної сестри у Польщі, проводила як психолог консультації з українськими дітками онлайн. Через два місяці повернулась в Україну. Дніпро – це місто, яке максимально близько до дому.
Мого помешкання в Бахмуті вже, напевно, немає. Шкодую, що не забрала книги та свічки, які сама зробила. Я дуже люблю облаштовувати собі затишок та красу, утім, зараз не можу цього зробити – усе дуже тимчасове. Класно, що нам, людям, дана пам’ять, і в ній можна зберігати багато всього. Мій дім залишиться хоча б у пам’яті. Мене тримає віра, що зможу поїхати у гості до батьків. Я вже три роки не бачила маму.
Світлана, Дергачі
© Міріам Рено для “Міжнародної солідарності”
Я з Дергачів, міста, що розташоване на півночі від Харкова, дорогою до Білгорода, Росія. Раніше я жила в будинку з чоловіком і двома нашими синами: одному з них 20, іншому 13 років.
Протягом 10 днів ми багато часу переховувалися в підвалі нашого будинку. Щоразу, коли ми чули вибухи, чи коли в околицях були якісь військові дії, ми одразу йшли в підвал. Діти почали кашляти через вогкість, але нам там було безпечніше.
Одного ранку ми зрозуміли, що міста заблоковані, і сусіднє село вже перебуває під тимчасовим контролем Російської Федерації, в той час як військові літаки почали бомбити територію. Ми вирішили, що час їхати. Ранком 1 березня 2022 року нас забрала моя невістка з її родиною. Ми подорожували країною, намагаючись знайти, де жити. У нас справді не було плану. Спершу поїхали до Полтави і продовжували свій шлях, поки не знайшли місце, де змогли залишитися. Ми зустріли жінку, яка здавала в оренду будинок у львівській області. Ось так і опинилися тут.
Звуки касетних бомб і авіації залишилися зі мною надовго. Через війну бути матір’ю стало складніше. Безпека моїх дітей опинилася на першому місці.
Наталія, Курахове
© Міріам Рено для “Прем’єр Уржанс Інтернасьональ”
Мені 60 років, я родом з Курахового, що в Донецькій області. Місто з населенням 35 тисяч чоловік було невеликим, але дуже приємним, зеленим і доглянутим. Ми ніколи не думали, що воно перетвориться на руїни.
Я працювала на електротехнічному заводі. Це було головне підприємство міста, на якому було працевлаштовано багато людей. Місто сильно бомбили, тому ми вирішили не чекати і виїхати. Нам повідомили, що будуть евакуаційні автобуси та поїзди. Ми приїхали сюди 7 квітня 2022 року з чоловіком і мамою. Маму було важко переконати виїхати, вона не хотіла. Ми взяли з собою нашого маленького папугу, робочий ноутбук і невеликі сумки з одягом. Думали, що повернемося через місяць-два. У мене там більше немає родичів.
Тут у нас є все необхідне, але ця ситуація емоційно важка. Майбутнє непередбачуване. Зараз обстріли ще сильніші, артилерія може долетіти до нашого міста, тому ніхто не знає, коли і яким чином ми зможемо повернутися.
Дуже важко бути матір’ю у воєнний час. У мене дві доньки, одна в Україні, інша в Росії. Зараз сім’я роз’єднана, і я не маю жодного контакту ні з ними, ні з онуками.
Юлія, Київ
© Міріам Рено для Humanity & Inclusion
Мене звати Юлія. Мені скоро виповниться 21 рік. Я родом з Чернівців. До війни я навчалася і працювала в Києві дизайнером інтер’єрів. Живу в Києві вже 4 роки. І Київ, і Чернівці близькі моєму серцю.
23 лютого 2022 року я поїхала відвідати родину в Чернівці на два дні, але вже 24 лютого зрозуміла, що більше ніколи не повернуся. Чернівці були найбезпечнішим містом на той час, тому я вирішила залишитися. У мене тут сім’я, мені є, де жити, і це полегшує моє життя. Я почала займатися волонтерством, як тільки змогла, допомагати переселенцям. Наше місто не дуже велике, і вже на другий тиждень після початку війни сюди приїхало багато переселенців. Я сподіваюся поїхати до Києва, щоб скласти іспити, але ще не знаю, чи повернуся туди жити.
Ця війна змінила мене і мої плани. Я відчуваю себе більш дорослою. Багато людей загинуло, багато страждань навколо, але моя робота в гуманітарній організації дозволила мені відчути себе корисною та активною. Я ніколи не думала про виїзд за кордон, я не бачу свого життя за межами цієї країни. Моє майбутнє – тут.
Марія, Гуляйполе
© Катя Москалюк для Action contre la Faim
Я приїхала з Гуляйполя Запорізької області. У нас 3 березня 2022 року вже почалися сильні бої, які не припиняються досі ні на день. 8 березня евакуювались на машині під обстрілами, було дуже страшно. Я з сином, невісткою та двома онучками приїхала в Трускавець. Знімати помешкання виявилось дуже дорого, тож приїхали в Дніпро. Син з дружиною та дітьми живе у місті Підгородне, а я зі сльозами на очах попросилась в цей прихисток, де живу уже більше року. Приїжджаю у гості до дітей час від часу. Сама себе намагаюсь трішки підбадьорити, виходжу на прогулянки, роблю зарядку.
Повертатись нам немає куди, усе зруйновано. Перед війною вийшла на пенсію, мала змогу відпочити та спокійно пожити. Усе було нормально. З чого починати зараз у такому віці? Не залишилось нічого, і змінити життя неможливо.
Галина, Колодязне
© Катя Москалюк для “Прем’єр Уржанс Інтернасьональ”
Приїхала з внучкою Лєрою із села Колодязне Харківської області. Минулої осені пожили три тижні у Харкові, але знову повернулися. Потрапили під обстріли, жили у підвалі. Зрештою син з онучкою у грудні виїхав у Харків, бо Лєра дуже боялась вибухів. 22 березня 2023 року мій син мав поїхати, і я забрала її додому. Лєрі було дуже страшно, я сиділа біля неї всю ніч. Мама залишила дівчинку, коли їй було два рочки, тож в неї більше немає батьків. Вона вчиться у другому класі, але ми не маємо змоги займатися онлайн – у мене телефон старої моделі, ще з кнопками. Займаюсь з нею сама: вчу читати, писати, накупила їй книжок. Я тепер у неї замість вчительки, мами і тата.
Тут нам в гуртожитку добре, тихо, спокійно, дитина нарешті почала нормально спати. Знайшли дитячий майданчик, ходимо туди гуляти, щоб Лєра побавилась з дітками. Мій чоловік залишився у Колодязному – слідкує за господарством, садить город. Ми усі дуже хочемо додому.
Світлана, Костянтинівка
© Міріам Рено для “Тріангль Женерасьон Юманітер”
Я родом з Костянтинівки, що в Донецькій області. З 2014 року ми живемо близько до лінії фронту, за 60 км від неї. У нас завжди було відчуття небезпеки, але в місті було досить спокійно, тож ми залишалися. У 2016 році я змінила все у своєму житті і приєдналася до гуманітарної організації. Я відчувала, що моя місія – допомагати людям і підтримувати їх, і хотіла працювати в гуманітарній сфері.
24 лютого 2022 року ми почули вибух. Він був набагато ближчим і гучнішим, ніж усе, що ми чули з 2014 року. Це було дуже страшно, тому що я була вагітна і збиралася народжувати. Ми спакували наші тривожні валізки, у нас була машина, але я не знала, що робити, бо не хотіла народжувати десь під час дороги. Тим часом я продовжувала працювати. Перші кілька днів ми слідкували за новинами та організовували все в нашому офісі. Зосередженість на роботі не давала мені збожеволіти. На початку березня я лягла в лікарню і народила сина. Кілька днів я провела в лікарні з новонародженим, а 7 березня поїхала додому. Два дні вдень і вночі лунали сигнали повітряної тривоги, це був такий стрес. Ми взяли багаж, дітей і поїхали до Львова. Туди ми добиралися два дні.
Минулого року кожен день був викликом на всіх рівнях: нам довелося покинути рідне місто і стати внутрішньо переміщеними особами. У мене була сім’я і новонароджена дитина, про яку потрібно було піклуватися, і я повинна була керувати стрімким зростанням нашої організації в умовах військового конфлікту.
Галина, Курахове
© Міріам Рено для “Прем’єр Уржанс Інтернасьональ”
Мені 68 років, я родом з міста Курахове Донецької області. На Івано-Франківщину приїхала з чоловіком, невісткою, її двома дітьми та матір’ю 15 квітня 2022 року.
Ми звикли до звуків вибухів ще з 2014 року, але було враження, що вони десь далеко. У 2022 році наш будинок був лише за 20 км від лінії зіткнення. Було дуже багато бомбардувань, а ми жили біля електростанції. У якийсь момент почали обстрілювати завод, тож нам довелося виїхати. Мій син працює на електростанції, і він вирішив залишитися там. Одного разу він подзвонив мені, щоб попрощатися, тому що електростанція була під сильним бомбардуванням, і він думав, що не виживе. Це був найстрашніший і найважчий момент.
Ми їхали з думкою, що зможемо швидко повернутися додому, тому взяли лише мінімум. Тут нас дуже підтримали, але ми сумуємо за своїм містом.
Наталія, Соледар
© Катя Москалюк для Action contre la Faim
Я з міста Соледар Донецької області. У травні минулого року у місті уже були бої, тож вирішила з волонтерами виїхати з Дніпра. Довго була у Соледарі, сподівалася, що все скоро завершиться. Нічого з собою не взяла, лише документи. Були дуже сильні обстріли, і ми мріяли лише про одне: виїхати. Доїхали до Покровська, там нас погодували і посадили в потяг до Дніпра.
У мене не залишилося нічого. Приліт був біля мого дому, біля мого під’їзду, квартира знищена. Сподівалась, що залишиться будинок сина, але він також зруйнований. Зостався лише попіл. Мої знайомі загинули, коли вони були у підвалі свого будинку. Це все дуже складно. На щастя, два моїх сини залишились живими. Вони також евакуювались.
Каріна, Дебальцеве, Слов’янськ
© Катя Москалюк “Тріангль Женерасьон Юманітер”
Я жила у Дебальцеве Донецької області. Жили деякий час в Ізюмі, потім у січні 2015 року поїхали в Слов’янськ. Переїжджали з квартиру на квартиру, не могли влаштуватися на роботу. Коли усе більш-менш налагодилось, знову довелося переїжджати через війну.
Перший час ми жили у підвалі. У мене вже було двоє дітей, було дуже холодно і складно. 6 червня 2022 року ми виїхали з міста, старший син переконав евакуюватись. Проте, коли літаки почали кидати бомби, ми виїхали евакуаційними автобусами в Дніпро.
Уже майже рік живемо у шелтері у Дніпрі. Працюю тут адміністраторкою, допомагаю облаштовуватись новим вимушеним переселенцям.
Ліза, Київ
© Міріам Рено для “Міжнародної солідарності”
Я родом із Дніпропетровської області, але 10 років прожила у Києві, вивчала там історію. Я ділила житло з товаришем по університету.
У січні відчувалась деяка напруга, і я вже підготувала свою тривожну валізку з усім необхідним. Як історик, я також взяла кілька старих сімейних фотографій, до яких дуже прив’язана, і якими не хотіла ризикувати під час ракетного обстрілу. 24 лютого ми поїхали до родини моєї сусідки в село під Києвом. Я провела там 2 тижні в сільській місцевості з 14 членами її сім’ї. Оскільки я розуміла, що ситуація триватиме довше, ніж я спочатку очікувала, то вирішила поїхати до Латвії, де в мене була тітка. Мої батьки і брат залишилися в Дніпропетровській області, і кожного разу, коли була тривога, я за них переживала. Їхню сільську школу обстріляли, але, на щастя, будинок моїх батьків не постраждав.
Я повернулася в Україну через 5 місяців. Для мене це було дуже важливо. Як історик я розуміла, що настав критичний час для України, і я дуже хотіла розділити його з усіма українцями. Я хотіла бути залученою і допомагати у будь-який спосіб, тому подала резюме в гуманітарні організації.
Ольга, Вірнопілля
© Катя Москалюк для “Міжнародної солідарності”
Я мешканка села Вірнопілля Ізюмського району Харківської області. У цьому селі народилися мій тато, дідусь і навіть прадід, який похований тут у братській могилі. Прадід захищав наше село під час Другої світової війни, загинув у 1941 році. Вранці 24 лютого прокинулась від повідомлення класного керівника мого сина Вадима. Так я дізналась про війну. За деякий час у нас зникли вода, газ, світло, мобільний зв’язок. Ми переїхали жити у будинок до моєї свекрухи – разом готували їсти, спали одягнутими, ховались у підвал будинку від обстрілів. Одного разу літак скинув бомбу на склади у центрі села, у половини хат повилітали вікна.
Моєму синові приснився сон, що він вийшов на вулицю і побачив, як на будинок летить літак і скидає авіабомбу. 24 березня ми швидко зібрали речі і виїхали – жили під Полтавою. На початку листопада минулого року повернулися додому, прожили зиму без світла і без газу. Стараюсь себе відволікати від поганих думок, працюю на городі, годую поросяток. Дуже вірю в те, що Вірнопілля знову розквітне.
Ганна, Краматорськ
© Міріам Рено для “Тріангль Женерасьон Юманітер”
Я родом із Краматорська, що в Донецькій області. У 2014 році я уперше виїхала, але лише на три місяці. Коли ситуація покращилася, я повернулася з чоловіком до Краматорська. Мама з сином повернулися через кілька місяців. Брат переконував мене залишитися в Києві: “У цього краю немає майбутнього, залишайся тут”. Але я хотіла додому. Мені мама в 2021 році вже казала: “Буде війна, готуйся”. Я не хотіла цього чути.
Перший обстріл у Краматорську стався о 4 ранку. Спочатку я думала, що все закінчиться через кілька місяців, але з часом ситуація погіршилася. Вибухи посилилися. Дійшло до того, що я вже не могла спати, і сказала чоловікові: “Треба їхати”. Мій брат переїхав із Києва до Львова і запросив нас до себе. Разом із чоловіком, моїм сином та мамою ми переїхали до Львова на початку квітня 2022 року. У кожного було лише по одній сумці. У мене в місті нікого не залишилося. Ми виїхали 4 квітня, а 8 квітня стався ракетний обстріл вокзалу, загинули 60 людей. Я була шокована і відчула полегшення, бо мене там не було.
Ліна, Донецьк, Сєверодонецьк
© Катя Москалюк “Тріангль Женерасьон Юманітер”
У 2014 році я була з родиною у Донецьку. Почекали, коли у сина Максима закінчиться навчальний рік, і у 2016 році переїхали у Сєвєродонецьк. Переїзд був складним, важко було пояснити Максимові, чому він повинен залишати своїх бабусь та дідусів, школу, однокласників та друзів. Йому довелось поміняти декілька шкіл, поки ми переїжджали в Слов’янськ, а потім – в Сєвєродонецьк. Тепер син розуміє, що переїзд у нове місто – це не складно. Ми це пережили дев’ять років тому.
24 лютого син був у Києві, а ми з чоловіком – у Сєвєродонецьку. Усюди було небезпечно, усюди були вибухи. Він виїхав на евакуаційному потязі до Львова, а ми переїхали в Дніпро. Ми мали поїхати з Сєвєродонецька. Ми зібрались за півтори години, взяли особисті речі, а також усі подушки та ковдри. Було дуже холодно, і я не знала, де доведеться ночувати. Зараз син навчається в Києві, в медичному університеті на фармацевтичному факультеті. Я працюю в громадській організації, оскільки хочу допомагати внутрішньо переміщеним людям. Я їх дуже добре розумію.
Дякуємо за перегляд!
Дізнайтеся більше про те, як виставка “Жінки та війна. Шляхами тих, хто залишився”, відбулась у Києві.